Rambler's Top100

ВЕДЬМА: ГЛАВНАЯ  ВЕДЬМИНА ШКАТУЛКА  ВЕДЬМИН КОТИК    ВЕДЬМИНА КУХНЯ   ВЕДЬМИНЫ ПАУЧКИ  ВЕДЬМИНЫ КАРТЫ  ВЕДЬМИН ЧУЛАНЧИК 
 ВЕДЬМИНА БИБЛИОТЕКА  ВЕДЬ МИН ПАТЕФОН    ВЕДЬМИНА ГАЛЕРЕЯ  ВЕДЬМИНЫ СОСЕДИ  ВЕДЬМИНЫ ТОВАРКИ ВЕДЬМИНА КРАСОТА ВЕДЬМИН СИНЕМАТОГРАФ 

 

МОЛЬФАРЫ - КОЛДУНЫ КАРПАТСКИХ ГОР

Материал о карпатских колдунах - мольфарах представила Громовица Бердник, написавшая о мольфарах и лично знакомая с одним из них - Михайло Нечаем, автор книги "Знаки карпатской магии", текст размещен на сайте с ее личного разрешения.
Здесь имеются отрывки из книги на русском и на украинском.
Без ее согласия копировать и как-либо использовать материал нельзя. По вопросу приобретения книги - лучше также с ней связаться. Книга вышла в Украине на украинском и вскоре выйдет на русском в России. Громовица говорит, что пишет новую книгу.


Услышать Михайла Нечая можно вот на этих записях. По ссылке архивы в формате rar (1) и (2).

Вот по этой ссылке можно послушать один из заговоров на здоровье, который читает Нечай.

Вот здесь - небольшой материал о згардах - традиционных карпатских оберегах.

 

МОЛНИЯ НАД ВЕРШИНАМИ 
(с чего все начиналось)
ЗНАКИ КАРПАТСКОЙ МАГИИ (русский) ЗНАКИ КАРПАТСКОЙ МАГИИ (украинский)
НОВОЕ: ИВАН КУПАЛА НА УКРАИНЕ (отрывок из книги  Громовицы Бердник)


МОЛНИЯ НАД ВЕРШИНАМИ
Тайные знания карпатских шаманов

Я тряслась в жестком автобусе «Ивано-Франковск - Верховина». Он был битком набит пассажирами и вызывал устойчивую ассоциацию с дилижансами прошлого века. Подпрыгивая в такт колесам на ухабах и склонах горной дороги, я вспоминала цепочку «совпадений», что привела меня к этой поездке…
Читая карпатские легенды и предания, я не раз встречала загадочное слово «мольфар». Потом я узнала, что этим словом в Карпатах называли местных шаманов – целителей, колдунов-ясновидящих и магов. Говорили, им были ведомы тайны земли и воды, огня и леса, они могли отвести грозу или град от полей, умели превращаться в животных, могли спасти человека от всякой беды, но могли также лишить разума или самой жизни. Гуцулы называли этих людей «земными богами», и, хотя и боялись их, все же обращались к ним за помощью.
Позже отец подарил мне талисман – серебряное солнышко с улыбающимся лицом и полузакрытыми, словно в медитации, глазами. И прибавил: «Этот оберег сделал один мольфар…»


Несколько лет назад я гостила у друзей в Карпатах. И узнала, совершенно «случайно», что недалеко, в небольшом горном селе живет мольфар – один из последних хранителей древней карпатской магической традиции. Сведения о мольфаре подкреплялись десятком рассказов о почти чудесных излечениях болезней, оказавшихся не по зубам официальной медицине. Набравшись решимости и исполнившись твердого намерения, я отправилась в путь.
И вот я небольшом карпатском селе. Вокруг высокие горы, покрытые темным лесом. Они хранят память о мужественном и отважном предводителе опрышков Довбуше (карпатский аналог Робин Гуда и его «вольных стрелков») и последних язычниках-солнцепоклонниках, капища которых до сих пор сохранились на вершинах гор.


Я иду грунтовой дорогой. По узкому подвесному мосту, вздрагивающему при каждом шаге, перехожу реку. Подчиняясь внутреннему голосу, направляюсь к первой хате. Над дверью травы-обереги, а на пороге – я понимаю это с первого взгляда – стоит он. Худощавый, пожилой человек с теплой улыбкой и пронзительным взглядом синих глаз. Он берет из моих рук дорожную сумку и удивительно мелодичным голосом с непередаваемым карпатским выговором произносит: «Я ждал вас».
Увидев у меня на груди оберег, подаренный отцом, мольфар говорит: «Эту мольфу 25 лет назад я сделал для вашего отца».
У меня отнимается на мгновение дар речи, и я не успеваю спросить значение слова «мольфа», с которым, как я понимаю, связано само понятие «мольфар», а сам шаман в это время безмятежно и свободно начинает рассказывать. О мольфарах и ведуньях, о своем «делании», об истоках своей традиции…
Понятие «мольфар» действительно происходит от древнего слова «мольфа», что означает – заговоренный предмет. Мольфар произносит над ним определенную «прымивку» (заговор), и этот предмет помогает человеку в различных жизненных ситуациях.
Я сразу осознаю две вещи. Во-первых, основная сила карпатских шаманов заключается в заговорах, особых наборах слов, а говоря проще – в самом слове. А во-вторых, эта традиция очень практическая. Действительно, позже я узнала, что было очень немного мольфаров, уходивших куда-то в горы и леса и занимавшихся только личными магическими практиками и самопознанием. В основном, они жили среди людей, имели дома и семьи и оказывали реальную помощь в реальной жизни… Впрочем, я увлеклась.
Пока я мысленно сравнивала мольфарскую традицию с североамериканским и сибирским шаманизмом, «мой» мольфар рассказывал мне о начале своей шаманской деятельности. Мольфарский дар ему передала бабушка, всю жизнь посвятившая шаманству: она была мольфаркой – и целительницей, и ведуньей. Разглядев во внуке магические способности, она начала брать его, шестилетнего, в горы, в леса, на полонины. Учила распознавать травы, передавала свои знания и умения. Когда мальчику исполнилось двенадцать лет, произвела над ним обряд посвящения. Обряд заключается в окуривании посвящаемого особыми травами – при этом открывается шаманское «видение», человек входит в мир духов, чтобы те признали его своим. В этот момент будущий мольфар обретает личного духовного проводника, который помогает ему ориентироваться в потусторонних мирах.
Каждый мольфар имеет собственное «письмо», свой стиль. Мольфары могут быть врожденные и наученные. Каждый из них – маг в прямом смысле этого слова. Причем владеет и белым, и черным аспектами магии. Власть мольфарского магического искусства распространяется даже на стихии. Мольфаров, умеющих разогнать грозовые тучи, отвести град, гуцулы называют «громовниками». Для того чтобы получит власть над стихией, проводится определенный ритуал. Инструментом громовнику служит сделанный из лезвия косы особый нож, которым мольфар «разрезает» грозовые тучи.
Вообще, в мольфарской традиции многие обряды, ритуалы и священные предметы связаны с громом, грозой, молнией. У карпатских магов есть универсальное слово – «громовица». Это и название самой грозы, и дерево, пораженное молнией (из него делают лучшие музыкальные инструменты, а щепки такого дерева мольфары используют для окуривания людей, страдающих нервными расстройствами).

(на фото мольфар как раз держит громовицу, на коленях у него кот - Минцур)

 «Громовица» – это и священный предмет, изготовленный из такого «громового дерева», с помощью него мольфар лишает злых колдунов и ведьм силы. А в дохристианские времена в карпатском и южнославянском регионе «громовицами» называли небесных дев – покровительниц отважных воинов. Можно вспомнить и Громовицу – женскую ипостась бога-громовника в южнославянской мифологии… Особое значение в шаманской традиции Карпат имеют «громовые камни», упавшие во время грозы с неба, а также «камни-молнии» – округлые черные камешки неизвестного происхождения. Их находят обычно возле деревьев, пораженных молнией, и мольфары утверждают, что это ядра шаровых молний. Во всяком случае, ни на одну минеральную породу, известную в Карпатах, они не похожи. Мольфар использует эти камни при исполнении особых магических обрядов.
Интересно, что у инков тоже был культ грозы, молнии. И в своих магических ритуалах они тоже использовали «громовые камни». Эти камни метеоритного происхождения, упавшие на землю во время грозы, считались у инков священными. А своего главного культурного героя Виракочу инки называли «грозовым посланником».
И еще одна любопытная параллель. Мольфар рассказывает, что его магическая традиция духовными корнями восходит к инкам. Тайные предания, передающиеся из уст в уста, говорят о том, что, когда духовные устремления инков ослабели, их магическая сила в виде энергетического потока ушла в «духовное пространство» и была воспринята в Карпатах группой людей, обладавших должными качествами. Потом эти духовные знания переплелись с местными традициями и в таком виде дошли до нашего времени…
Мольфар на минуту умолкает, и от истории мольфарства переходит к целительству, которое является важной частью этой традиции. Лечит мольфар заговорами, освященной водой, минералами и, естественно, травами и зельями, которые сам и собирает в строго определенный дни и часы. Коренья – во второй половине дня, наземную часть растений – в первой. Есть травы, которые собираются только на рассвете, а иные требуют ночной поры. Ведь каждая трава имеет собственное биополе, и от этого зависит, когда ее собирать.
О некоторых из трав в Карпатах созданы легенды. О «золотом корне» (родиоле розовой), о мандрагоре – королеве любовной магии, о «джынджуре» – горечавке желтой, которую называют карпатским женьшенем, и перед чудодейственной силой которой гуцулы преклоняются по сей день…
И еще одним мольфарским методом лечения является музыка. А точнее – игра на дрымбе, старинном гуцульском инструменте. Играют на нем с помощью губ, зубов, языка и дыхания одновременно. А само звучание напоминает буддистские мантры. Кстати, в Тибете существует аналог дрымбы. Похожий инструмент (варган) используют в магических ритуалах шаманы северных народов. В Карпатах же дрымба известна с незапамятных времен. Интересно, что традиционно она считается женским инструментом. И по сей день каждая вторая гуцулка «умие в дрымбу».
Мольфар говорит, что этот инструмент обладает необыкновенной силой – это магия в звуках, заговор в музыке. Звуками дрымбы, говорит шаман, можно излечить болезнь, эти звуки пробуждают энергию дерева, камня, металла, они дают мольфару особую силу, тем более что и дрымбы делает он сам. С помощью этих звуков можно очаровать любимого человека, привлечь дикого зверя, врага превратить в друга…
Заметив у меня на пальце серебряное кольцо, мольфар говорит: «Если вы постоянно будете носить серебряное кольцо на правой руке, – станете неуязвимы для злых влияний». И снова подносит дрымбу к губам, и льются звуки, передающие и журчание горных потоков, и звон звезд над вершинами Карпат, звуки, полные Силы, которая берет начало где-то там, в глубине тысячелетий, в самом духе наших предков, чувствовавших неразделенность всего сущего…


Наш разговор прервался приходом очередного пациента. Я вышла во двор. Стояла морозная зимняя ночь. Над белыми вершинами гор мерцали огромные мохнатые звезды. Я сделала два шага вдоль дома и вдруг… Могучая сила, которую нельзя назвать и описать словами, подхватила меня. Земля бешено завращалась под ногами в одну сторону, весь мир перед глазами медленно поплыл в другую, звезды заплясали перед глазами. Я прислонилась к дереву, чтобы не упасть, закрыла глаза. А вихрь совершаемой в доме магии, которая окутала все пространство вокруг, уносил меня все дальше и дальше. И когда мне показалось, что я уже могу прикоснуться рукой к огромной, медово-золотистой луне, магия вдруг ушла. Я медленно приходила в себя, где-то рядом хлопнула калитка. Посетитель ушел.
…Каждой весной, как только сойдет снег, мольфар исполняет древний шаманский обряд «обретения силы». Он уходит в горы, находит по одному ему ведомым признакам пещеру и замуровывается там без пищи и воды. Обкладывается дерном и мхом, закрывает вход камнями, чтобы ни один луч света, ни один звук извне не проникал в это убежище. Там, погрузившись в глубочайшую медитацию, мольфар пребывает двенадцать дней. Так он очищается от всей нечисти и скверны, которая могла пристать к нему на протяжении года во время лечебных сеансов. Так он получает новый заряд духовной силы…
Мы ищем духовные откровения в пустынях Мексики, в мистических доктринах или еще где-то. А ведь у нас есть собственные тайные традиции, никем не изученные и тщательно оберегаемые. И, наверное, не даром. Мольфар рассказывает, что его традиция, кроме магическо-целительской школы, имеет еще путь некой «высшей магии». Но этот путь, равно как и его цели, не могут быть открыты непосвященным.
Мольфарская традиция – не экзотика. Это реальная сила, требующая серьезного отношения. Шаман рассказывает, что приходят к нему, особенно в последние годы, доморощенные «маги», требующие чуда в подтверждение его магических способностей, желающие проверить шамана «на силу». Но ответ на подобные требования у него один: пустые эксперименты вредят и людям, и природе, и силам, с которыми мольфар общается. И эти силы могут отомстить за небрежное отношение к тайне. Магия, которую несет мольфарская традиция, - это живой огонь, молния над вершинами гор. И, забавляясь с ней, можно обжечься навсегда. Тем же, кто все-таки стремиться пойти по этой стезе, мольфар говорит: «Мольфарство – это тяжелый крест, это сама судьба, которую человек несет до самой смерти. Это жизнь для других. Это ответственность за каждый день своей жизни, за каждый совершенный поступок, за каждое произнесенное слово, за каждую мысль…»
На прощание мольфар дает мне маленький гвоздик – защиту, чтобы сила, получения мной от общения с ним, не ушла. И, пристально глядя мне в глаза, произносит слова, которые я запомню навсегда: «Пуля может пролететь мимо цели. Слово же – никогда, ибо слово есть величайшая сила во Вселенной…»

Избранные отрывки из книги Громовицы "Знаки карпатской магии" (на русском)
(здесь пока только первая часть, последующие буду представлять по мере перевода)

НАЧАЛО

…Я по-настоящему влюбилась в тот удивительный мир, где возносятся к тучах черные вершины Карпатских гор, где могучие смереки и бурные потоки рассказывают бывальщины о смелых и гордых людях, которых никто никогда не сумел покорить.
Там – среди зеленых полонин встречаются Иван и Маричка, чтобы никогда не разлучаться. Там живут прекрасные нявки, они волшебным пением и чудной красотой заманивают молодых парней в горные ущелья. Там среди скал бродит чугайстер; этот «лесной человек» защищает людей от всякой нечисти и приглашает встреченных им людей к танцу.

И еще там живут мольфары – колдуны и маги, ясновидящие, знатоки природы человеческой и небесной. Вещие мудрецы, владеющие даром пророчества и поэтического слова, предвидения судеб людских и исцеления. Рассказывают, им ведомы тайны земли и воды, неба и огня, «коренья лютого» и трав целительных. Говорят, они могут отвести град или снегопад от полей, умеют превращаться в животных, знают как спасти человека от беды. Но – могут лишить разума или даже жизни. Они «знают чары» — старинные тайные обряды, совершающиеся для того, чтобы отогнать болезни и изгнать нечистую силу, вернуть счастье в семью или призвать зло-беду на врага. Старинные карпатские сказания называют этих существ «земными богами». Их боялись, но помощи просили тоже у них.

Я думаю, впервые мысли о подобной книге зародились тогда, когда мне, молодой журналистке, отец подарил талисман: серебряное солнышко с улыбающимся личиком и полузакрытыми, словно в медитации глазами. И сказал: «Этот оберег сделал один мольфар с Гуцульщины».

На другой стороне оберега чеканными линиями непостижимых письмен глядела на меня Тайна. Серебряное солнышко подмигивало мне прищуренными глазами, словно говорило: в Карпатах сохранилась особая, сокровенная магическая традиция…



Несколько лет назад я гостила у друзей в Карпатах, и мы решили совершить пару вылазок в горы. Остановились в Косове – одном из самых древних гуцульских поселений, с богатой на легенды и предания историей. Этот город славится своей ярмаркой, на котором, говорят, можно купить все что угодно, — а до второй мировой войны, рассказывают, можно было найти даже черта в бутылочке, который потом помогал по хозяйству и способствовал накоплению богатства. Причем об этом не только рассказывают, но также указывают на конкретных людей, в которых якобы такое существо есть.



Ранее Косов был важным стратегическим поселением (исторический центр города и сейчас называется Замковой горой, где сохранились остатки фундамента и оборонных укреплений замка). И еще недавно с вершины этой горы наблюдал за городом такой себе «Идол», — то ли творение рук язычников – предков нынешних гуцулов, то ли чудесно обточенная водой и ветрами скала, напоминающая очертаниями знаменитые скульптуры острова Пасхи. К сожалению, пару лет назад на Замковой горе начали строить развлекательный комплекс, и природный ландшафт, а вместе с ним и «Идол» постепенно разрушаются.

…Из Косова мы отправились на юг, к Сокильскому хребту. Это место тоже легендарно: именно здесь, в скалистых пещерах на Сокильском, рассказывают, спрятали часть своих кладов последние из карпатских опрышков.
Жил в пещерах на Сокильском и один из основателей хасидизма – рабби Израель бен Элиазер. Родился он на Подолье, но с юных лет путешествовал, изучал священные книги, — искал истину.
Предание говорит, что рабби Израель шел над Черемошем, пока путь ему не преградил величественный скалистый хребет – Сокильский. Искатель решил, что это знак с небес, и решил остановиться. Нашел уютную пещерку (на Сокильском их много – природных пещер, вымытых талыми водами в скалах) и поселился среди дивной карпатской природы. Проводил время в медитациях и молитвах, пытался в журчании горных родников и шелесте листьев узнать голос Божий. И в одно утро, с первыми лучами солнца (а быть может, это было ночью, когда Карпаты купаются в звездном сиянии, а скалы шепчутся с полной луной) искатель истины познал Божью Тайну. Он понял: Бог не в синагогах и не в старинных фолиантах. Он – во всем, что создано Им. Нет во всем мире места, где не было бы Бога. Любить Всевышнего – это любить и беречь все, что создано Его волей. И осознал подвижник, что самой милой молитвой для Господа есть радость.

Рабби Израель был мистиком и «видящим». Там, на Сокильском хребте, он общался с великими пророками прошлого и совершал визионерские путешествия в Иерусалим. Гуцулы очень уважали отшельника, называли его «святым рахманом» <Рахманы, или «блаженные предки» -- за гуцульскими преданиями прародители людей, живущие в Ирие, которые посылают оттуда урожайные дожди и достаток.>. Говорили, що Бен Элиазер общался с самим Господом.

Рассказывают горцы и о встрече еврейского праведника с Олексой Довбушем. Говорят, будто пришел однажды гордый опрышок к уединенной пещере и разгневавшись на отшельника, что тот, углубленный в молитву, не обращает на него внимания, взмахнул своей барткой. Но рука, в которой было оружие, застыла в воздухе, словно каменная. Понял тогда Довбуш, что перед ним – святой, и преисполнился великим уважением к отшельнику. С той поры часто предводитель опрышков приходил к пещере на Сокильском, беседовал с Израелем. Что открыл Олексе святой рабби? Мы не знаем…

Потом Израель Бен Элиазер спустился с гор, начал проповедовать услышанное Слово. Получил имя Бааль Шем Тов (что значит «учитель Божьего имени»), и вскоре перебрался на Подолье. А среди гуцулов осталась легенда о «рахмане», который учил, что корень мироздания – в радости. И эта мысль была очень близкой сердцам гуцулов, в которых радость и танцевальные ритуалы сопровождают даже умершего...

Все эти предания мы вспоминаем, поднимаясь по крутому склону на вершину хребта. Под ногами у нас – горная тропка, а вокруг – «альпийские луга». И тысячи ароматов: в конце лета цветы и травы пахнут по-особенному, чувствуя приближение осени. Горные ароматы наполняют сердце – и ноги тоже – радостью и легкостью, и два высоких горба остаются позади достаточно незаметно. Мы идем по горной тропинке, а с далекой

полонины слышны мелодичные перезвоны, — там пасутся отары овец.

…Нашим глазам, словно в сказке, открывается старинная гражда – маленькая деревянная избушка. И хозяин ее – старый гуцул – такой же, как те, что жили здесь сто и больше лет назад. Гостеприимный хозяин показывает нам родничок недалеко от его дворища: из-под камня течет хрустально-прозрачная и до ломоты в зубах холодная вода. Целый день мы бродим среди скал Сокильского. Попытки покорить почти отвесные скалы без всякой страховки, кроме рук друг друга, увенчиваются успехом, и какое-то время мы сидим на пятачке верхушки скалы, упиваясь невероятным чувством победы, и по очереди поднимаемся на ровные ноги и гордо раскидываем руки, уподобляясь горным ястребам, которые кружат над нами…

Ночевать мы решили в спальниках, под открытым небом. В горах темнеет быстро, и не успела вскипеть вода в котелке, как нас со всех сторон окружили чары карпатской ночи. Темно-бархатный небосвод расцвело звездами, и казалось, что это – купол чудесного храма. Над горами поплыл пьянящий аромат целебных трав, и даже звезды, равнодушные к людским делам, спускаются ниже, чтобы вдохнуть этот аромат и почувствовать силу и дыхание древней Геи, Матери-Земли. Зори здесь огромные, и будто мохнатые, и звук тысячи серебряных колокольцев звучит в воздухе…
Еще днем мы собрали травы, и теперь завариваем чай. А разговор плавно свернул на тему магическую. Нявки, чугайстры, заколдованные клады опрышков, — о чем еще можно говорить в колдовскую августовскую ночь на горной вершине? Бывальщины и легенды… И – мольфары.

В темноте кто-то негромко кашлянул, и возле костра появился наш знакомый гуцул. Мы пригласили его сесть, угостили чаем. Ночной гость зажег трубку… и через минуту уже рассказывал нам сказания о мольфарах. «Прекрасные легенлы», — сказала я. А старик, посасывая дедовскую трубку, посмотрел на меня, прищурил глаз и сказал, махнув рукой куда-то за Сокильскую гряду: «Вон за той горой живет моцный мольфар…» Хитро улыбнулся, поблагодарил за чай и мгновение спустя растаял в темноте. И, казалось, он не отбрасывал тени…

Несколько дней спустя в Косове начался Гуцульский фестиваль. Протяжный, сильный звук трембит разорвал хмурое небо. На городской площади соорудили импровизированную сцену, и веселая коломыйка зазывала присоединиться к этому традиционному карпатскому танцу. Коломыйка – это настоящий танец силы, танец, пробуждающий дух гор…

Красочные, украшенные вышивкой и мосяжью одежды участников фестиваля заставляли забыть о хмуром дне и первой осенней мороси. Центральная площадь Косова украсилась изделиями народных мастеров, мастерицы в десятом-двенадцатом поколении расхваливали изысканные герданы – традиционные карпатские украшения из бисера. Чудесные изделия предлагали мосяжники – мастера, работающие с мягкими и драгоценными металлами: сейчас это редкий вид народного творчества, и как я позже узнала, часто это было именно то ремесло, которым владели мольфары. (Мой оберег-солнышко – пример очень тонкой мосяжной работы).

Я как раз разговаривала с приветливой молодой женщиной – мастерицей по бисеру, примеряя удивительной красоты гердану, настоящее колье из красного и черного бисера. Не знаю, что заставило меня резко обернуться…
Чтобы встретиться взглядом с худощавым пожилым человеком в национальном наряде. Его расшитая цветными узорами рубаха, широкополая шляпа-крисаня, а особенно окованный серебром пояс-черес несли на себе отпечаток не одного десятка лет, и не могли не обратить на себя внимание. Но не это меня поразило. Старый горец стоял и внимательно смотрел на меня. Он наблюдал за мной. И его окружала Сила, он ее буквально излучал, и это чувствовалось даже физически. Вдруг этот человек подошел ко мне, дотронулся до того самого солнышка на груди… и негромко сказал: «Эту мольфу сделал я».

Я замерла. На помосте продолжали танцевать. В низкое, по-осеннему серое небо летели спиванки. А вокруг меня заметались потоки энергии… Я стояла и смотрела в его лицо. Выдержала взгляд пронзительно-синих глаз. А в них мерцали всполохи той колдовской Ватры, которую много веков назад зажгли в карпатских горах ведуны-мольфары, земные боги, карпатские шаманы и маги, извечные хранители магии леса, воды и гор…

Так я встретилась с Мольфаром.

И на украинском - отрывки из книги Громовицы "Знаки карпатской магии"
тут их больше, чем на русском.

Услышать Михайла Нечая можно вот на этих записях. По ссылке архивы в формате rar (1) и (2).

Вот по этой ссылке можно послушать один из заговоров на здоровье, который читает Нечай.

 

заспів

Підозрюю, що ідея подібної книги виникла…
Не тоді, коли я зустріла її героя.
І не тоді, коли вперше відчула красу й чари Карпатських гір.
І не тоді, коли я прочитала книгу Михайла Коцюбинського „Тіні забутих предків” та побачила однойменний фільм. Хоча саме тоді я по-справжньому полюбила той дивовижний світ, де здіймаються до хмар чорні вершини Карпатських гір, де могутні смереки та бурхливі потоки розповідають бувальщини про сміливих і гордих людей, яких ніхто ніколи не зумів скорити.
Там — серед зелених полонин зустрічаються Іван та Марічка, щоб ніколи не розлучатися. Там живуть прекрасні нявки, що чаклунським співом та дивовижною вродою заманюють молодих легінів у прірви. Там серед скель бродить чугайстер — лісова людина; він захищає людей від нявок та іншої нечисті і запрошує зустрічних до танцю.

І ще там живуть мольфари – чарівники і маги, ясновидці, знавці природи людської та небесної. Віщі мудреці, що володіють даром пророцтва і поетичного слова, передбачення долі людської і зцілення. Розповідають, що їм відомі таємниці землі і води, неба і вогню, „коріння лютого” і трав цілющих. Кажуть, вони можуть відвести град чи снігопад від полів, уміють перетворюватися на тварин, знають, як порятувати людину від біди. Але можуть і позбавити розуму чи й життя. Вони „знають чари” – старовинні таємничі обряди, що здійснюються для того, щоб відігнати хвороби і вигнати нечисту силу, повернути щастя у сім’ю чи накликати лихо-біду на ворога. Старовинні перекази називають цих істот „земними богами”. Їх боялися, але й допомоги просили теж у них.

Я думаю, вперше думки про подібну книгу зародилися тоді, коли мені, молодій журналістці, батько подарував талісман: срібне сонечко з усміхненим личком і напівприкритими, ніби в медитації, очима. І сказав: „Цей оберіг зробив один мольфар з Гуцульщини”.

На обороті оберегу карбованими лініями незрозумілих письмен дивилася на мене Таємниця. До того моменту слово „мольфар” означало для мене героя книги „Тіні забутих предків” та відуна з легенд про ватажка карпатських опришків Довбуша. І, звісно, я читала книги Карлоса Кастанеди про магічну традицію індіанців які та „шаманські” дослідження румунського історика релігій Мірчі Еліаде. А тепер срібна медалька в моїй долоні ясно говорила: в Карпатах дотепер існує своя, власна, особлива магічна традиція…

Кілька років тому я гостювала в друзів у Карпатах. Ми вирішили здійснити кілька вилазок в гори. Отаборилися в Косові – одному з найдавніших гуцульських поселень, з багатою, повитою легендами історією. Найбільше Косів відомий своїм ярмарком, на якому, за переказами, раніше можна було купити все, що завгодно, — навіть чорта у пляшечці, який потім допомагав у господарстві та сприяв збагаченню. Причому про це не тільки розповідають, але й вказують на конкретних людей, у яких буцімто така істота є.
Раніше Косів був важливим стратегічним містом (історичний центр міста називається Замковою горою, на якій донині збереглися залишки підвалин та оборонних укріплень замку). І ще донедавна з вершини цієї гори місто споглядав такий собі „Ідол” — чи то творіння рук язичників — предків нинішніх гуцулів, чи то химерно обточена водою та вітрами скеля, що дуже нагадує обрисами знамениті скульптури острова Пасха. (На жаль, пару років тому на Замковій горі почали будувати „розважальний комплекс”, і природній ландшафт, а разом з ним і „Ідол” потроху руйнується).

...З Косова ми рушили на південь, до Сокільського хребта. Це місце також легендарне: саме тут, у скельних печерах на Сокільському, кажуть, заховали частину своїх скарбів останні карпатські опришки. А в одній із печер жив засновник хасидизму – раббі Ізраель бен Еліазер. Народившись на Поділлі, він з юних літ мандрував, шукаючи істини та вивчаючи священні книги.
Переказ говорить, що раббі Ізраель ішов понад Черемошом, аж доки не перетнув йому шлях величний і скелястий хребет — Сокільський. Сприйнявши це як знак з небес, Ізраель бен Еліазер вирішив зупинитися. Знайшов затишну печеру (на Сокільському їх багато — природних утворів, вимитих талими водами у скелях), і оселився серед дивовижної карпатської природи. Проводячи час у молитвах та медитаціях, намагався в плюскоті гірських джерел та шелестінні листя розпізнати голос Божий. І одного ранку (а можливо, це було вночі, коли Карпати купаються у зоряному дивоколі, а скелі шепочуться із зірками), шукач істини пізнав Божу Таємницю. Він збагнув: Бог не в синагогах і не у старовинних фоліантах. Він — у всьому, створеному Ним. Нема в усьому світі місцини, де б не було Бога. Любити Всевишнього — це любити і берегти все, що створене Його волею. І ще збагнув він, що наймилішою молитвою для Бога є радість.
Раббі Ізраель був містиком і „видющим”. Там, на Сокільському хребті, він спілкувався з великими пророками старовини і здійснював „візіонерські” мандрівки до Єрусалима. Гуцули дуже поважали самітника, називали його „святим рахманом” (За гуцульськими переказами – „блаженні предки”, прабатьки людей, які живуть у Вирії, посилаючи звідти урожайні дощі та всілякі гаразди.). Казали, що бен Еліазер спілкувався із самим Богом. Розповідали про зустріч єврейського праведника з Олексою Довбушем. Говорили, буцімто прийшов гордий опришок до печери, і розгнівавшись на самітника, що той, заглиблений у молитву, не звертає на нього уваги, замахнувся барткою. Та рука з барткою застигла в повітрі, ніби кам’яна. Збагнув тоді Довбуш, що перед ним — святий, і пройнявся великою повагою до відлюдника. З тих пір часто ватажок опришків приходив до печери на Сокільському, бесідував з Ізраелем. Що відкрив Олексі бен Еліазер? Ми не знаємо... Але досі відлюдника із Сокільського пам’ятають в околишніх селах.
Потім він спустився з гір, почав проповідувати. Отримав ім’я Бааль Шем Тов (що означає „учитель Божого імені”), і згодом перебрався на Поділля. А серед гуцулів залишилася легенда про „рахмана”, який учив, що корінь світу — в радості. І ця ідея була дуже близькою серцям гуцулів, у яких радість і танцювальні ритуали супроводжують навіть померлого. (Згадаймо епізод фільму С. Параджанова „Тіні забутих предків”, коли біля тіла Івана звучить музика і відбувається забава.)

Всі ці перекази ми згадуємо, піднімаючись по крутенькому схилу на вершину хребта. Під ногами у нас – гірська стежка, а навколо – „альпійські луки”. І тисячі запахів: в кінці літа квіти і трави пахнуть особливо, відчуваючи наближення осені. Гірські аромати сповнюють серце — і ноги теж — радістю і легкістю, і два високих пагорби залишаються позаду досить непомітно. Ми йдемо по плаю (гірська стежка), а з далекої полонини долинають мелодійні передзвони, — там випасаються отари овець.
Минаємо порослий лісом схил, і нашим очам, мов у казці, відкривається старовинна гуцульська дерев’яна хатка. І господар її – старий гуцул – такий самий, як і ті, що жили тут сто і більше років назад. Гостинний ґазда показує нам джерело неподалік його обійстя: з-під каменя витікає кришталево-прозора і до судоми в зубах холодна цівка води. Він хитро посміхається, вчувши уривки наших розмов: про скарби легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша, які нібито заховані десь серед скель Сокільського та про магію, якою наскрізь просякнута кожна легенда гуцульського краю.
Цілий день ми бродимо серед скель Сокільського, — до речі, й назва хребта, очевидно походить чи то від скель, що громадяться по спині хребта, від чого він, якщо глянути з висоти пташиного польоту, схожий на якогось динозавра, чи то від соколів, які гніздяться серед цих скель. Спроби подолати майже прямовисні скелі без жодного страхування, крім рук одне одного, увінчуються успіхом, і ми якийсь час сидимо на п’ятачку верхівки скелі, впиваючись неймовірним відчуттям перемоги, і по черзі зводимось на рівні ноги і гордо розкидаємо руки, уподібнюючись гірським соколам, що кружляють над нами...

Ночувати вирішили в спальниках, під відкритим небом. Над полониною попливли сутінки, і ми розпалили ватру. У горах темніє швидко, і не встигла закипіти вода в казанку, як чари карпатської ночі оточили нас звідусіль. Темно-оксамитове дивоколо неба розцвілося зорями, і здається, що то — купол дивовижного храму. Над горами пливе п’янкий аромат цілющих трав, і навіть зорі, байдужі до людських справ, спускаються нижче, щоб вдихнути цього аромату і відчути силу і подих древньої Геї, Матері-Землі. Зорі тут велетенські, і аж ніби волохаті, і тисячі срібних передзвонів відлунюють у просторі… Темні силуети скель чітко вирізняються на тлі неба — уночі здається, що вони зовсім невагомі.
Ще вдень ми зібрали трави, і тепер зладували чай. І звісно, розмова, плавно звернула на тему магічну. Нявки, чугайстри, опришківські заворожені скарби, — про ще можна говорити в чаклунську серпневу ніч на вершині гори? Бувальщини і легенди... І — мольфари.

У темряві хтось неголосно кашлянув, і за мить біля ватри з’явився той самий ґазда. Ми запросили його сідати, пригостили чаєм. Він розпалив люльку... і за мить уже розповідав нам про мольфарів – свідчення очевидців, дивовижні історії про те, як той чи інший „ворожбит” когось зцілив, комусь повернув втрачену любов, комусь вселив надію… „Прекрасні легенди”, — сказала я. А старий гуцул, посмоктуючи прадідівську файку-люльку, подивився на мене, примружив око і сказав, махнувши рукою кудись за Сокільський хребет: „Ає. Йкби ви си перевергли через тотей грунь, там жиє моцний Мольфар…” Хитро посміхнувся, подякував за чай і за мить розтанув у темряві. І, здавалося, він не відкидав тіні...

…Через кілька днів у Косові почався Гуцульський фестиваль. Протяжний, лункий звук трембіт розітнув похмуре небо. Посеред міського майдану спорудили імпровізовану сцену, і весела коломийка у виконанні „троїстих музик” закликала приєднатися до цього традиційного карпатського танку. Барвисто-розмаїті народні строї учасників фестивалю з усіх куточків Гуцульщини змушували забути про похмурий день та першу осінню мряку. Центральна площа Косова заквітчалася виробами народних умільців: мерехтіли яскраві вишиванки і рушники. Майстрині у десятому-дванадцятому поколінні розхвалювали витончені ґердани – традиційні гуцульські прикраси з бісеру. Чудові вироби пропонували мосяжники — майстри, що працюють з металом; зараз це дуже рідкісний вид народної творчості, і — до речі — дуже часто це був саме те ремесло, яким володіли мольфари. (Мій оберіг-сонечко — це приклад такої дуже тонкої мосяжницької роботи).
Озброївшись диктофоном та фотоапаратом, я „намотувала круги” по майдану, радіючи, що так несподівано трапився випадок зробити непоганий репортаж в якусь із столичних газет.

Я саме розмовляла з привітною молодою жінкою — майстринею по бісеру, приміряючи напрочуд гарну ґердану, справжнє кольє з чорно-червоного бісеру. Не знаю, що змусило мене різко обернутися...
Щоб зустрітися поглядом з худорлявим літнім чоловіком у національному вбранні. Його розшита барвистими візерунками сорочка, широкопола крисаня, а особливо окований сріблом пояс-черес несли на собі відбиток не одного десятка літ, і не могли не привернути увагу. Та не це мене вразило. Старий гуцул стояв і пильно дивився на мене. Він спостерігав за мною. І його оточувала Сила, він її буквально випромінював, і це відчувалося навіть фізично. Раптом цей літній гуцул, підійшов до мене і, доторкнувшись до того самого сонечка на моїх грудях... неголосно сказав: «Цю мольфу зробив я».

Я завмерла. На помості продовжували танцювати. У низьке, вже по-осінньому сіре небо злітали співанки. А навколо мене заметалися потоки енергії… Я стояла і дивилася в його обличчя. Витримала погляд пронизливо-синіх очей. А в них мерехтів відблиск тієї Ватри, яку безліч років тому запалили у Карпатських горах ведуни-мольфари, земні боги, карпатські шамани і маги, одвічні хранителі магії лісу, води і гір…

ч

Так я зустрілася з Мольфаром.

***

Я в невеликому верховинському селі. Навколо — високі гори, вкриті темним лісом. О цій порі дерева червоно-золотисті, і там, де ростуть старезні буки, здається, що гори вкриті червоним золотом...
Бережуть гори в своїй пам’яті... чимало подій, що ми звикли вважати їх легендами: скажімо, історії про „лелетів” — прадавніх велетнів-гігантів, перекази про яких збереглися в усіх європейських народів і в багатьох народів Азії та Африки. Поетичні легенди про древніх людей-велетнів я не раз чула під час своїх мандрів по гуцульських краях. Ці перекази зберігаються поколіннями гуцулів, і одна з давніх легенд розповідає, що саме ці пралюди стали предками тих, кого тут, у Карпатах, називають мольфарами, — володарів знань про землю й небо, знавців таємниць рослин і каміння...

Про лелетів-гігантів розповідають, що жили вони в горах та лісах, і були тими самими нащадками земних жінок та синів Божих, про яких йдеться в одній із книг Біблії. Вони корчували ліси і знешкоджували повені, вони перегороджували ріки і – забавляючись чи задля певної потреби — носили з місця на місце камені-скелі... Легенди розповідають: „лелети-прародителі” були настільки сильні, що залишали на каменях, де вони ступали, свої сліди. І вм’ятини, що часто зустрічаються на скелях, гуцули пояснюють, як „сліди лелетів”...
Карпатські легенди розповідають, що ці пралюди були сильними й могутніми, але сила їхня була подібною до стихій — такою ж буйною й нестримною. І Бог розгнівався на велетів, які похвалялися своїм могуттям, і закляв їх. І, як каже легенда, „рік від року люди ставали все меншими й меншими, доки стали такими, як зараз”. Тих, хто залишився, Бог перетворив у скелі та озера, і в тих каменях та водах поховане могутнє чародійство...

І саме від них, кажуть, пішли карпатські маги та чаклуни. І оскільки вони, мольфари, несуть в собі часточку духу та крові гігантів-лелетів, їм відкриваються таємниці магії природи, яку бережуть скелі та гірські озера. Вони — ведуни, відьми, відаючі, „видющі” — бо вони розуміють таємну мову природи, уміють спостерігати і розшифровувати знаки, що їх постійно подає нам наша Мати, вільно входять у контакт із стихіями для того, щоб допомагати людям виростити урожай чи збудувати дім...

...Ґрунтова дорога веде мене попід високою горою, вкритою смереками, понад Чорним Черемошом, що сердито котить свої сизо-темні бурхливі буруни далі, аж до того місця, де дві річки, Чорний і Білий Черемоші зливаються в одну могутню ріку.

Я трохи хвилююся, бо приїхала без запрошення і без попередження. Місточок привітно порипує і здригається при кожному кроці. Перші морози вже намагаються взяти річку в полон, але з бистрим потоком Черемошу не так легко впоратися, і хвилі проривають молоду кригу. Виходжу на широку леваду.
Декілька маленьких дерев’яних хаток притулилися до схилу величезної гори. Скоряючись внутрішньому голосу, прямую до крайньої хати. Радісно скрипнула хвіртка… Над дверима — трави-обереги, а на порозі стоїть він. Тепла, трохи лукава усмішка освітлює суворе обличчя, промінці зморщок біжать від синіх очей. Він бере з моїх рук дорожню сумку і каже: „Я чекав на вас”.
Я здивована, і на деяку мить практично втрачаю дар мови. Мольфар же веде мене до хати, запрошує сідати. Він не питає, для чого я приїхала. Він дістає з печі горщик, у якому вже парує чай із запашних полонинських трав, а із закапелка, в якому — як я потім дізналася — знаходиться його „робочий кабінет”, виносить високу пляшку з настойкою власного виготовлення. Це — дванадцять трав, зібраних у точно визначений час, настояних на спирту. Мольфар розливає настойку в крихітні чарочки і примовляє: „Це — напій життя. Хто буде приймати його щодня, по чайній ложці, той здоров’я і силу матиме до самої смерті”. Напій гіркуватий, з ледве чутним присмаком меду.

Мольфар подає мені чашку з чаєм, і вільно й невимушено починає розповідь про своє „діяння”.
— Від народження людства на землі, ще як люди не знали ґаздувати, не знали будівництва, не знали мистецтва культивування рослин, а жили у печерах, збирали трави і коріння і жили тим, що давала їм природа, то Мати-Земля наділила тих людей знанням відчувати. Мати-Земля подарувала людям знання магії — знання про гармонію людини і природи, людини і оточуючого світу, видимого та невидимого. Сама природа озброїла віданням наших предків. Ці люди, що мали силу викликати сили природи і владновувати протиборства у природі, розуміли природу людської душі і таємниці природи, уміли лікувати людей і тварин, природу і душу, — це й були перші маги, шамани, люди, які могли вільно жити в кількох світах, у світі видимому, земному, і небесному, божественному, і в світі духів, підземному. Так і почалося магічне знання на землі — а вже від тих, перших, могли навчитися і ті, що просто закохувалися у ту науку. І так почалися дві основні лінії магічної науки — вроджених магів і навчених...

Мольфар замовкає, а я ловлю момент „вдарити” запитанням, хоч знаю відповідь наперед — аякже, я ж у іншому світі, і мої звичні чуття стають глибшими, і навіть відкриваються нові. Тож я ховаю усмішку і кажу:
— А чому ви вирішили, що я приїхала дізнатися про ваше мистецтво? Може, я приїхала до вас за лікуванням?
Мольфар усмішку не ховає, навпаки, примружується у своїй трохи лукавій, „трікстерській” усмішечці, і відповідає:
— На кожній людині є знак її долі. І я бачу його. Ще тоді, у Косові я побачив на вас знак вашої долі. І вже знав, що ви приїдете до мене...

Я налаштовую диктофон, і повністю віддаюся звукам голосу Мольфара. Він говорить повільно, трохи скрипуче, неперевершеним карпатським діалектом.

— Ці знання, про які я кажу, ми називаємо Земною Магією (Цікаво, що традиційний шаманізм північноамериканських індіанців називається „earth medicine”, що можна перекласти, як „земна магія”, оскільки в англійській мові слово „medicine” означає не лише „лікування”, але й „магія”). Це таємниці природи, які дають тим, хто ними володіє, розуміння і силу діяти так, як заведено по закону Матері-Землі і її дитини — природи. Основний закон: добро творить добро, а зло творить зло. Ніколи добро не зробить зла, і навпаки. Так заведено у житті: і в людській генетиці, і в родоводі, і в мистецтвах та ремеслах. Так заведено і в магії. Це — закон природи.

У Карпатах носіїв цієї віковічної Земної Магії і називають мольфарами. До них зверталися у різних складних ситуаціях і кликали як захисників та цілителів. Їх ніколи не розуміли, а отже, не любили і завжди боялися. Хоча прості люди, які йшли до мольфарів із своїми турботами та негараздами, їх поважали, а от священики в церквах – проклинали. І люди називали мольфарів „земними богами”, бо в їхніх руках — життя і смерть, любов і ненависть, добробут села і урожай полів. До речі, саме так — „земними богами” — називали своїх шаманів і деякі індіанські племена.

Карпатську магічну традицію (яку в подальшому я називатиму мольфарство) можна також назвати карпатським шаманізмом, оскільки термін „шаман” вже вийшов за межі тунгусько-сибірської традиції, звідки цей термін, власне і походить (дослівне значення: „той, хто ходить між світами”). Так називають людей, наділених яснобаченням та надприродними можливостями, заступниками людей перед духами та богами, цілителями і пророками у різних культурах. З легкої руки відомого міфолога й історика релігій Мірчі Еліаде, сучасні дослідники говорять про шаманізм північноамериканський та тибетський, скандинавський та індоєвропейський. Отже, тепер до списку можна віднести й шаманізм Карпат (тому що традиція ця збереглася не тільки в українській частині Карпатських гір).

Крім усього іншого, вони — шамани — схожі між собою й зовні. Той загадковий дон Хуан, маг-шаман з індіанського племені які, якого описав і прославив Карлос Кастанеда, дуже схожий на свого карпатського побратима, з яким я зараз п’ю чай і розмовляю про витоки карпатської магічної традиції.

Отже, сам термін „мольфар” походить від стародавнього слова „мольфа”, що означає зачарований, „замовлений” предмет. Мольфою може бути будь-який предмет — чи то спеціально зроблений оберіг, чи то предмет побутового використання чи хатнього начиння, чи то частина одягу, а то й зброя чи сільськогосподарське знаряддя. Характер мольфи визначається ситуацією, для якої її роблять. Над визначеним предметом мольфар промовляє спеціальну ”примівку” — замову, і той предмет служить людині в певній життєвій ситуації. Наприклад, для мольфування на любов найчастіше використовується ключ. Якщо ж мольфа замовляється на розбрат — то беруть ніж. Бо мольфа може бути на добро чи на зло, — залежно від напрямку діяльності мольфара. Мольфа, замовлена на „добро” — це завжди оберіг. Якщо вона робиться для захисту самої людини, — як правило це підвіска-талісман, виготовлена з металу, що відповідає суті мольфи. На лицьовій стороні мольфи карбується зображення. Наприклад, моя мольфа — це сонце з людським усміхненим обличчям... На зворотній стороні мольфи-оберегу карбується зашифрована першими літерами примівка-молитва.
— Перед важливою справою її достатньо прочитати по буквах, — і будете мати успіх в будь-якій справі, — каже Мольфар. — Правильно прочитана, така мольфа зупиняє навіть ворожу руку та кулю...

Мольфа, примовлена „на зло” — це завжди якийсь предмет, який вибирається в залежності від того, що саме хочуть заподіяти людині (найчастіше — ніж, голка або якийсь гострий предмет). Таку мольфу підкидають на обійстя тому, кому хочуть заподіти шкоду, і як тільки людина переступить через цей предмет, — магія починає діяти.
Кожен мольфар — маг у прямому розумінні цього слова. Тобто, він володіє умінням і силою управляти стихіями і силами природи, обертати їх на шкоду чи користь односельчанам. Він – володар і білої, і чорної магії, а також ряду проміжних мистецтв. Різниця чорних і білих мольфарів — у меті, з якою проводиться ритуал, і в тому, чи зловживає мольфар подарованою йому силою...

***Мольфарство, як і будь-яка інша традиція, зв’язана з магією, пливе в двох річищах: є мольфари „вроджені”, яким їхній дар і майстерність перейшли у спадок від предків, і є „вивчені”, тобто, люди зі схильністю до магічного мистецтва, котрі перейняли цей дар від когось.
До речі, сибірські шамани вважають, що Великим Шаманом (тобто, найсильнішим) може стати тільки той, у кого в роду було не менше десяти шаманів-попередників, котрі ставали духами-покровителями для наступника.
Мольфари теж вважають, що генетика дає більшу силу для магічного мистецтва. І ще мольфари учать, що їхній дар — то тяжкий хрест, що його людина бере на все життя. І за магічний дар, і за мольфарську силу людина платить велику ціну.
— Ми заприсяжні Духові Життя — Богові і духам земним та небесним, — говорить Мольфар.

У мольфарів є свої закони і таємниці, які вони мусять „тримати міцно”. Якщо мольфар „согрішить”, тобто, переступить якийсь закон, розповість таємницю або ще якимось чином порушить кодекс, — він отримує кару. І навіть на деякий час може втратити свій дар. Причому абсолютно не має значення, до якого табору належить маг. Чи він чорний, чи білий, — закон і обряд один для всіх, і молодий мольфар пізнає його в час ініціації. Коли мольфар порушує магічні закони Світобудови і переступає закони Матері-Природи, — він втрачає контакт із своїми духами-помічниками. Він втрачає живий зв’язок із Всесвітом. І тільки коли він усвідомить і спокутує свій гріх (а пройти може дуже багато часу, доки його пробачать), — він знову повертається до свого заняття.
І тут виникає паралель. Чи не тому ми маємо всі наші біди та проблеми, екологічні катастрофи і невиліковні хвороби, втрату духовного зору та бачення закономірностей розвитку світу, що ми, люди, давно вже порушили ті святі і єдині для всього сущого закони, що їх нині тримають лише маги, мольфари, шамани -- посвячені і видющі, можливо, тільки завдяки яким дотепер ще живе планета Земля і існує людська цивілізація?..

… Ми продовжуємо розмову про білу й чорну магію. В наш час, коли сторінки газет та часописів рясніють примітивними оголошеннями доморощених магів, ці терміни втратили сенс і значущість. Але в цю мить, у серці Карпатських гір, коли пронизливі сині очі дивляться в мої, я розумію, що поняття „чорного” і „білого” — не просто слова.
— Людина заздрісна, зла, жадібна ніколи не оволодіє білою магією, тільки чорною. — Слова Мольфара спокійні і здаються каменями, що падають зі скелі. — Чорні маги — це невмолимі, жорстокі люди, але вони є такі, як вони є. І вони потрібні – для великої рівноваги. Оце і є перша таємниця мольфарства — велика РІВНОВАГА світу. Як правило, темні маги — приховані. Вони відлюдники, рідко проявляються серед людей, вони віддають своє життя власним таємним ритуалам. Якщо ж людина стає на шлях білого мольфара — вона має бути доброзичливою, духовною, справедливою і високо віруючою. Тоді треба пам’ятати: чим більше ви людину любите, тим більше ви їй поможете. Якщо ж людина вас образила, чи між вами є якась антипатія, то ви не поможете їй, а тільки пошкодите. Краще тоді й не братися…

***

Частина друга. ЗИМА.
Святки. Ворожіння.

…Цей зимовий час — зимове сонцестояння, Новий Рік, Різдво, Народження нового Сонця, а потім і Сина Божого — завжди був часом особливим. Сонце повертає на весну, день починає збільшуватися. Погляд людини охоплює увесь рік. Крім того, ці довгі, зимові ночі — час для магічних обрядодій.

У мольфарській традиції, як і в інших староєвропейських та шаманських традиціях, ніч ніколи не була ворожою до людини, на відміну від пізніших, християнських уявлень (як заведено, всі священні теми, ритуали і методи язичества в християнській традиції стали нести „диявольську печать”). Мольфарська ніч не випускає на волю ворожі сили і лихих духів. Вона — найбільш дійовий час для здійснення ритуалів та обрядів, зв’язаних з потойбічним світом. Закон рівноваги діє і у виборі пори дня: для цілительства — день, для ворожіння, замовляння чи інших магічних дій — ніч.
А Різдвяні Святки — час найдовших ночей і сутінкових днів — найкращий час для ворожіння й заклинань на цілий рік.

Колись наші предки у день сонцевороту запалювали новий вогонь із 12 полін. Число 12 було оточене особливою шаною не тільки в слов’ян та інших європейських племен. Символ зладованості, символ гармонійності світу — 12 полін Свят-вечірнього „живого вогню” („живим” називають вогонь, запалений природнім способом — тертям або з допомогою кресала, і для магічних обрядів годиться тільки такий вогонь).
З дванадцяти криниць набиралася вода для гадання на хрещенський вечір. Магічні цілительскі практики знають дванадцять священних трав. Дванадцять сортів дерева та трав входять до Купальського багаття в день літнього Сонцевороту.
Урочистий цикл новосонячних обрядів наші предки починали зі спогадів про минулий рік і закінчували гаданнями на майбутнє, на долю.

Святки — це дні, коли навіть зараз жителі Карпат згадують свою космогонію, якою пронизані колядки. У кожній колядці згадується і Дерево Життя, Світове, Небесне Древо, що росте у Вирії. На ньому сидять птахи-деміурги (найчастіше це голуби), які „радоньку радять, як світ снувати”. А навколо — розкинувся Праокеан, з якого птахи-деміурги виносять „золотий камінь”, і творять з нього світ живий. Ці колядки-замовляння, ці живі свідчення того, що духовна традиція не вмерла, а продовжує існувати у іншій формі зближують карпатську космогонічну традицію з іншими переказами в інших древніх традиціях.

...Ми з друзями сидимо за столом. Привітно потріскує вогонь у грубці. Тихо горять воскові свічки на столі. Пахнуть смерекові лапи, внесені в кімнату.
Дзвінкий сміх під вікнами, стук у вікно. Прийшли колядники. Звісно, вони вже не знають значення тих древніх, складних символів, про які співають, як навчили їх бабусі й дідусі. Але ми відчиняємо двері — бо колядникам відмовляти не можна. І боги живі доти, доки їх пам’ятають. Отже, й світ оновлюється до тих пір, доки юнаки по карпатських та інших українських селах співатимуть про чарівне Дерево Життя в золотому Вирії, де живуть старі боги та предки-рахмани...
Дзвінкі голоси виспівують про двох голубоньків на явороньку і про Сина Божого в яслах. Скільки таких Синів Божих — великих наставників і вчителів, деміургів і богів у людській подобі проходило по землі, приходило до різних народів та племен?..

І ще я думаю про Дерево Життя, один з найдревніших космогонічних символів світу. І знову ж таки, усі шаманські традиції мають цей образ. Три світи об’єднуються Небесним Древом. Коріння — це потойбічний світ, світ мертвих, світ духів, світ предків. Сибірські та північноамериканські шамани називали його „нижнім”, і саме туди спускалися шамани за допомогою від хвороб та напастей. Стовбур Древа — це видимий, явний світ „під Сонцем”, світ живих людей. Крона — „верхній”, Горній світ, де живуть вищі духи та боги. І коли ми читаємо в „Слові о полку Ігоревім” про віщого Бояна, який „розтікався мислію по древу”, то можливо автор мав на увазі саме це, правічне Дерево Життя. А Боян, своїм віщим поглядом і своєю ведунською свідомістю (а як ми пам’ятаємо, співці в древності були одночасно й магами, бо знали таємниці Слова) обіймав три світи. І зі своїх „шаманських подорожей” по Світовому Древу приносив слово-блискавку, що мала силу магії...
Персоніфікацією Світового Древа найчастіше виступав дуб (що нагадує про кельтських друїдів, у яких саме дуб був символом духовного сходження), ясен (що зближує карпатську традицію з скандинавською, де Деревом Життя був ясен Іггдрасіль), а також — явір. Тут теж глибокий символ: явір часто росте над водою, а за космогонічними легендами, з-під Дерева Життя витікає джерело з живою та мертвою водою.

...Наступного дня я їду в карпатське маленьке село, де чекає на мене старий Мольфар.
Ми говоримо про види мольфування і мольфарів. Річ у тім, що кожен мольфар має свій власний стиль і напрямок роботи.
— Коли мольфар проходить ініціацію, тоді визначається його „стиль”, — говорить Мольфар. — Є мольфари від цілительства і ті, що захищають худобу. Є ті, що відвертають наведену злими відьмами чи чаклунами недугу та напасть, є громівники — повелителі стихій, які захищають поля й луки від грому і граду, від повеней та ураганів.
Наприклад, основна спеціалізація мого співрозмовника — цілительство. В першу чергу тому, що наставник його духовний і провідник по інших світах — святий Пантелеймон. Той самий дух, якого елліни звали Асклепієм, бог-цілитель, покровитель лікарів і знавців хвороб.

Звісно, кожен мольфар володіє інструментами практично всіх видів магічного мистецтва. Іноді й „світлий” мольфар послуговується силами та інструментами чорної магії — для захисту, для відвороту злих чар іншого мага, для того, аби знову привернути втрачену любов.
Я пам’ятаю мольфарські слова про рівновагу, але злий журналістський язик не втримується, і я запитую в Мольфара про етику стосунків білого мага з „темними” методами та інструментами.
— Судіть самі, — відповідає він. — Якщо чоловік, заклятий приворотом, покинув дружину з дітьми і пішов до розлучниці, то чи маю я право не допомогти нещасній жінці? А будь-яка любовна магія привороту — це інструмент магії чорної, бо маг здійснює маніпуляції з волею та емоціями людини.
— А якщо чоловік без привороту, сам покинув дружину заради кохання до іншої? — запитую я.
— А отоді й постає етична проблема для мага, — відповідає Мольфар. — І світлий мольфар постарається переконати людину, що приворот краще не робити. В такому разі краще провести ритуал над замовником — прочитати над ним спеціальну примівку на „ославлення”, щоб людину любили всі оточуючі, щоб її супроводжував успіх. І тоді, я певен, така жінка сама приверне назад свого чоловіка...

Якийсь час ми говоримо про те, що кожна жінка має власну магію, і їй не потрібен жоден мольфар.
— Атож, — говорить мій наставник. — Ви ж самі знаєте: коли жінка хоче привернути чоловіка, вона пускає в дію весь свій магічний арсенал, подарований їй матір’ю-природою. І жоден чоловік не встоїть перед нею. Та тільки сучасні жінки перестали прислухатися до голосів усередині, перестали чути Природу, тому й шукають допомоги у чаклунів та ворожбитів...

Кожен мольфар (а раніше такі жили в кожному карпатському селі) славиться якимось особливим хистом. Були, звісно, й окремі „Великі Мольфари”, про яких складені легенди, і до яких ішли люди з усіх гір...

Важливою складовою мольфарського мистецтва було ворожбитство. Ворожбитами називали тих магів, що спеціалізувалися на гаданнях, провісництві, ворожінні на долю. Такий мольфар тлумачить по зорях сни, відводить лихо, по спеціальних книгах провіщає долю.
До речі, про книги. Зараз в ученому світі прийнято їх називати апокрифами. Народні перекази розповідають, що ці „чарівні книги” створені богами у незапам’ятні часи. Згодом їх доповнювали та розширювали ті, кому вони належали — волхви, чародії, згодом ворожбити та мольфари, вони записували в них народні перекази, замовляння, прикмети. Легенди розповідають, що ці „апокрифи” — то частини великої Чорної Книги, що „з нащада світу” зберігалася у Вирії, під золотим, сяючим Алатир-каменем.
Вважалося, що помираючи, чародій мусить передати наступникові разом з даром і свою Книгу. Від цього в пізніші, християнські часи, людей з магічними властивостями називали чорнокнижниками, і християнська церква жорстоко переслідувала тих, кому до рук потрапляла така книга, а самі книги намагалася знищувати.

До наших днів дійшли назви і приблизний зміст кількох з таких „Чорних Книг”. Наприклад, „Врата Арістотеля”, збірник відомостей про медицину, фізіономіку і астрологію, „Громник” — передбачення погоди, врожаю, подій з допомогою спостережень за громом і блискавкою. Популярним „апокрифом” був „Зелійник” — опис чарівних та цілющих трав із вказівкою на примівки, що використовувалися в цілительстві, а також „Колядник” — прикмети відповідно до днів, на які випадало Різдво. Наприклад, якщо Різдво буде в середу — зима довга й тепла, весна з дощами, жнива добрі тощо. Ще однією „таємною книгою” був „Путник”, книга про зустрічі, що суджені людині.
Але найбільшої слави зазнала „Зодія” або „Зодій” — збірка астрологічних відомостей про вплив на долю новонароджених, на долю цілих народів, віщування майбутнього. Я особисто знаю старих людей, які в молодості ходили до мольфара ворожити про майбутнє саме на цій книзі.

Якраз закінчилась друга світова війна. чоловіки, батьки, брати верталися додому. І вже доходив кінця 1945-ий, а в одну хату батько так і не повернувся. І його дочка вирішила піти до якогось ворожбита, аби дізнатися: чи чекати батька додому?
Старі люди порадили їй піти до „Гоя із Шешор”: той старий ведун мав славу на всі гори, як ворожбит і примівник, і мольфар-цілитель. Казали, правда, що з нечистим духом знається і не від світлих сил його майстерність, та кращого від нього, мовляв, на всі гори не знайти.
Пішла дівчина до нього. А людей на подвір’ї — тьма-тьмуща, і всі за якоюсь потребою. Аякже, хіба ж з доброго життя людина піде до мольфара? Дочекалася дівчина своєї черги, зайшла в кімнату. Навпроти, під стіною, стоїть великий стіл, за столом – сидить господар. І тут дівчина глип, — на піч, а в запічку щось сидить. Спершу вона подумала, що то кіт, а потім придивилася, — для кота нібито велике: чорне, волохате, з величезними вухами, жовтими очима, і язик червоний звисає аж до припічка. Дівчина хотіла не подати виду, що вона щось побачила, глянула на інших людей, і зрозуміла, що вони нічого не бачать. Але як би вона не удавала байдужості, все одно погляд тягнеться до дивної істоти. А воно сидить — і вмивається, і очима світить.
А Гой устав з місця, підійшов до дівчини, і суворо сказав: „Пішла геть, коли дивишся на те, що не належить бачити...” І виштовхав її з хати.
І тоді вона вирішили піти до іншого „діда”, який, казали, мав чарівну книгу, по якій міг розповісти „всеньку долю світу білого”. Пішла. Дід посадив дівчину, не питаючи, що її тривожить, дав відкрити величезну книгу. Потім поглянув на картинку і сказав: „Твій батько був у полоні, але вже йде до тебе. Він повернеться з далекої дороги, але ти його не впізнаєш”.
Здивувалася дівчина: як це я не впізнаю свого батька? Але так і трапилося... Через місяць після того гадання він повернувся, зайшов у хату. А дочка його й питає: „Вам кого? Може, я допомогти можу?” А батько сів на лаву, та й каже: „Марічко, чи ти мене не впізнала?” І тоді вона згадала, що їй казав старий мольфар...

До речі, „Гой із Шешор” помер всього два роки тому, — було йому вже більше ста літ, і до останнього часу він приймав людей. Мій наставник каже, що, дійсно, це був один з останніх „Великих Мольфарів”, хоч і сила його була від темних духів. Він нікому не передав своїх знань: не було в нього учнів, жив він самотньо. І помирав тяжко, — як кожен мольфар, що не передасть своїх знань. Настільки тяжко, що інші мольфари з усієї Гуцульщини (хоч і мало їх зосталося), відчувши, приїхали до Шешор, і три дні молилися над умираючим, щоб полегшити його страждання...

***

Частина друга. Зима.
(Продовження)

Одним із найскладніших мистецтв у мольфарській традиції вважається громівництво. Громівниками, або градівниками в Карпатах називають тих мольфарів, що були повелителями небесних стихій — грому й блискавки, хмар і граду, дощу та інших „небесних вод”.

— Коли влітку наближається грозова або градова хмара, я виходжу на межу людських полів і читаю спеціальне заклинання, — розповідає він. — Інструментами мені служать „градовий ніж”, „громова палиця” — гілка дерева, якою я колись розборонив жабу і гадюку, і спеціальний „громовий” оберіг. Силами небесними і сильним словом я відводжу хмару від людських полів, „розрізаю” її своїм замольфованим ножем, і пускаю ту хмару на ліс, на ріку, на каміння, на невжитки... Єдине, що не можна допустити блискавки. Бо як блискавка блисне — то вже мольфар не зможе відвернути грозу...

До речі, мого Мольфара не раз запрошували організатори фестивалів та урочистостей, щоб він „тримав погоду”. Щоправда, Мольфар погоджується не завжди, тому ще не всякий дощ можна заклинати, і не кожну грозу відводити. Наприклад, ніколи не можна зупиняти дощі напередодні Зелених свят. Ні в якому разі не можна заклинати Купальські дощі або „горобині ночі” в серпні: традиційно наші предки у ці дні вшановували Перуна, бога грози та небесних вод, і „горобині ночі” — це його гуляння.
Якщо ви не були свідком грози в горах, ви не можете уявити всієї величі та всього жаху цього явища. Коли велетенські вогняні коси розпанахують гори навпіл і все навколо опиняється у владі Громовика. Коли низькі чорні хмари мчать у шаленому танці-аркані понад верхів’ями столітніх смерек, і ті завмирають перед нестримністю грозової стихії, коли все живе нишкне і просто чекає, доки Громовиці переслідують своїх ворогів — злих духів (а саме так гуцули пояснюють грози).


Саме тому всі магічні мольфарські обряди, пов’язані зі стихією грози, проводяться зимою, на Святки, та до першої весняної грози. З буйними громовими духами треба домовлятися, коли вони спокійно дрімають в очікуванні свого часу.
Тому й обряди, зв’язані з отриманням градівничого дару та з його посиленням і укріпленням, традиційно проводяться зимою, саме в різдвяні святки, в дні народження нового Сонця. Громівництво — важлива складова традиції, і цим мистецтвом славилися саме карпатські мольфари. (Недаремно М. Коцюбинський, для підкреслення образу Юри-мольфара в „Тінях забутих предків” використав саме обряд заклинання грози.) Є чимало переказів в інших місцях України, особливо на Поділлі та Поліссі, про те, що тамтешні господарі кликали „дідів та бабів з гір”, приймали їх у себе упродовж періоду визрівання урожаю, від Благовіщення, коли перший грім гримить — до святого Іллі, коли „громи вже небійні”, щоб ті захищали посіви від граду та грози, а господарі потім платили градівникам часткою нового урожаю.

Якщо мольфар хоче навчитися відвертати град і грозу, він мусить виконати спеціальний чаклунський обряд.
Удосвіта перед Святвечором такий чоловік йде надвір повністю голий — у чому мати народила, і з вістря коси виклепує собі чепелик — спеціальний ніж. Для „градового ножа” годиться не всяка коса, а тільки та, яка зламалася при першій весняній косовиці, або та, якою ненароком перерізали змію. При цьому на вулиці мусить бути тихо — аби мольфар не почув нічийого голосу. Виклепавши ножа, людина стає навколішки, і 300 разів промовляє спеціальну молитву, кожен раз — на одному подиху.
Цілий день той, хто вирішив стати громівником, не має права розмовляти, а увечері, як сім'я сідає до Святвечорового столу, мольфар набирає потроху всякої страви, бере в руку свій ніж-чепелик і обходить за рухом сонця навколо хати. Потім стає на порозі хати, обличчям до схід сонця і просить градового царя до вечері...

Так він отримує владу над небесними стихіями. Так він укріплює своє мольфарське мистецтво і свою власну силу. Бо грозова, громова стихія — це одна із складових мольфарської традиції. Грім і блискавки — це символи праці мольфара, одна із втаємничених назв якої — „небесний вогонь”.
Спалах блискавки відчиняє браму до справжнього неба, Верхнього світу, до оселі богів. Так вважають мольфари. Тому тільки найсильніші могли змагатися з цією стихією, володіючи мистецтвом градівництва. Тому й остерігаються мольфари змагатися з грозою, якщо вже блиснула блискавка.


Блискавка спопеляє злі сили та нечистих духів, які ходять по землі. Легенди також розповідають про могутніх прадавніх мольфарів, які могли силою свого вміння „ходити в хмарах”, і блискавки були їхньою зброєю проти супротивників.
Вогонь, запалений блискавкою, вважався священним, „небесним”, і дерево, вражене „небесним” вогнем, теж вважалося освяченим. Щоправда, таке дерево ні в якому разі не можна було брати на хату: вважалося, що дошка з такого дерева притягне пожежу від грози.
Ми розмовляємо, і раптом старий Мольфар прискалює око у вже знайомому мені лукавому усміху, і каже:
— А ви знаєте, що ваше ім’я дуже важливе значення має в мольфарському мистецтві?
Я знаю, що Громовиця — це одне з імен жіночого грозового божества у деяких слов’янських племен, яке богиня-громівниця носила в ті часи, коли культ жіночих божеств був поширений, коли ще не панував безроздільно патріархат і кожне божество мало дві іпостасі: чоловічу і жіночу. Згодом богиня Громовиця перетворилася на гурт безсмертних небесних дів, які супроводжували бога-Громовика та наділяли людей відвагою, силою і мужністю.

Але у Карпатах, як виявилося, громовиця — це назва ще й певних явищ, безпосередньо пов’язаних з мольфарською наукою.
Громовиця — це один з найважливіших мольфарських інструментів. Коли б’є блискавка в смереку, і при цьому від неї відпаде скалка, в якій є природний отвір – це і є громовиця. Така скалка має певні лікувальні можливості, з її допомогою від людини можна відвести зле мольфування, а також з допомогою цього інструменту мольфар позбавляє сил злих відьом (варто тільки на жінку, підозрювану в злих чарах, подивитися крізь отвір громовиці — і всі злі чари її і її сила буде тут же заморожена).
Громовицею називають, власне, й саму блискавку. А також — дерево, у яке вона влучила. Найкращими вважаються смерека і дуб. А також — береза та бук. Таке дерево теж вважається особливим: тріски його використовують в лікувальних цілях — димом окурюють людей, що страждають нервовими недугами; деревина ж „громового дерева” вважається найкращим матеріалом для музичних інструментів, особливо для скрипок та трембіт. Власне, цей традиційний ритуальний карпатський інструмент і виготовляють тільки з такого „громового дерева”. Одразу після сильної грози майстри, які робили музичні інструменти, ішли до лісу і шукали таке „громове дерево”. Спилювали його, розколювали і тримали протягом кількох років надворі — на вітрі, на дощі, на сонці, на снігопаді, на морозі, на сухій погоді і на вологій. І коли всі ці зміни, і всі дари стихійні приймало дерево, тоді робили з нього трембіту чи скрипку. І славилися тоді ті інструменти на всі гори. Все те мій Мольфар знає не від чужих людей, — бо й сам він майстер-сопілкар, і не один музика в Гуцульщині грає на сопілках, виготовлених моїм наставником...

Особливе значення в шаманській традиції Карпат (а мольфарство — це, без сумніву, найсправжнісінька шаманська традиція, про що мова йтиме далі) мають так звані „громові камені” (їх ще називають „громовими стрілами”), а також „камені-блискавки” — округлі чорні камінчики невідомого походження. Як правило, їх знаходять поблизу дерев, вражених блискавицею, і мольфари кажуть, що це — ядра кульових блискавок. Розповідають, що при влученні в дерево блискавка йде в землю, і за кілька (називають число три, сім і дванадцять) років виходять на поверхню ґрунту у вигляді таких камінців. У кожному разі, на жодну з мінеральних порід, відомих у Карпатах, вони не схожі. Ці камінці використовуються мольфарами в певних ритуалах та магічних обрядах. Витримували такі камені у воді, а потім тією водою обливали хворих на пропасницю та інші хвороби. Такі „громові стріли” — це природні мольфи, які захищають дім від удару блискавки. Особливо шанувалися „громові камені”, знайдені під грушею або під смерекою. Вони мають особливі властивості, зокрема, вважалося, що такий камінь, підвішений біля воріт, відвертає пожежу, а також відгонить нечисту силу.

***

Частина третя. ВЕСНА.

ОЧИЩЕННЯ.
Мольфарська ініціація. Місця сили.

...Є в Карпатах місця, сакральні з будь-якої точки зору.
По-перше, це стародавні язичницькі жертовники, що збереглися досить непогано з бозна-якого часу. Та й самі язичники-сонцепоклонники жили тут до XVIII століття. Коли воєводи князя Володимира вогнем і мечем хрестили слов’янські племена, багато тих, хто не хотів приймати візантійський обряд, багато волхвів та відунів, носіїв древніх традицій та магічних знань утекли сюди, в гори, де їх тяжко було знайти князівським дружинникам. І можливо, тоді волхвівські знання приєдналися до місцевих магічних традицій, давши мольфарству нову силу і новий зміст...

Майже у кожному куточку Карпат є гори, печери, гаї, ліси, озера, біля яких колись давно — або й не дуже давно — траплялися якісь дива-чуда, і тепер вони мають особливу біоенергетичну силу. Є священні річки й джерела, вода яких дає уздоровлення хворим, є криниці з чудотворною водою.

...Коли приходить весна, і скресає крига на водах, коли перша травичка проб’ється з-під снігу і перша пташка провіщує наближення весняного сонця, — Мольфар рушає в гори, щоб здійснити там древній мольфарський обряд „отримання Сили”. Для цього потрібне дике, незаймане місце, де „сходяться світи”. І повна самотність. Він іде в гори, і знаходить — по ознаках, що відомі тільки йому одному, — печеру.
— Могутність самоти настільки величезна, — говорить Мольфар, — що проста людина навіть не в силі цього збагнути. Тільки мольфар, який знає інші світи, світ людей і світ власного серця, може оцінити цей стан: коли залишаєшся віч-на-віч із власною сутністю...

...Він прийшов сюди і розпалив багаття. Він годує вогонь — сухим хмизом і освяченими травами, і таємними замовами. Він узяв до рук священний інструмент. Він піднімає обличчя вгору – і древні звуки злітають з його уст. Чи є зараз у світі людина, що більш тісно сплелася з природою? Хіба що його духовний побратим – на Сході чи на Заході, в Північній Америці, Тибеті чи в Сибіру. Вони навіть зовнішньо нагадують одне одного, мов діти одних батьків.
Провівши свій таємничий обряд і з’єднавшись із духами, мольфар заходить у печеру, залишивши біля входу свої обереги і свій одяг, свої інструменти і навіть — якоюсь мірою — свою особистість. Тепер він замурується в печері – без їжі і води. Він обкладеться дерном і мохом, і закриє вхід камінням так, щоб жоден промінь сонця, жодна пташина пісня, жоден звук ззовні не проникав у цей притулок. Потім, занурившись у медитацію, настільки глибоку, що навіть пульс падає майже до нуля, мольфар перебуває в такому стані упродовж дванадцяти днів. Так він очищається від усієї скверни й нечисті, що могла прилипнути до нього протягом року під час лікувальних сеансів чи магічних обрядів. Так він оновлює свою ауру і духовну субстанцію. Так він отримує новий заряд магічної сили.
Так, один раз в рік, мольфар здійснює свою шаманську подорож не для когось, не заради допомоги людям, а для себе, щоб отримати нову силу, щоб оновитися...

Сучасні дослідження показують, що людський мозок може сам виробляти речовини, що змінюють стан свідомості, наприклад, диметилтимін. Скажімо, дослідники сибірського шаманізму відзначали, що обряд камлання активізує цей процес, і таким чином, шаман уводить і себе, і інших присутніх у стан трансу.
Мольфарство ще тільки чекає на своїх дослідників. Поки що його вважають „карпатською екзотикою”, а в кращому разі — віддають на відкуп етнографії.

...Тож, цілком ймовірно, що печерний обряд — це теж один із способів увести себе в трансовий стан без допомоги галюциногенних рослин (які в інших ситуаціях мольфари використовують досить активно) та інших допоміжних засобів.
Взагалі, у мольфарстві шаманська подорож, як і в інших подібних традиціях, — одне з найважливіших завдань. Для того, щоб допомогти людині, отримати інформацію, порадитися з духом-помічником, мольфар мусить ввести себе в особливий стан, який дослідники шаманських технік називають станом розширеної свідомості, а американський антрополог і послідовник мудрості древніх толтеків Карлос Кастанеда — зсувом точки зборки.

„Входом” в інші світи можуть служити печери (які завжди асоціюються з лоном Матері-Землі, а тому, особливо для подорожі по „нижніх” світах, світах духів і померлих, вважаються найкращими), а також — дупла старих дерев, священні джерела. Цю подорож всі шамани описують по-різному, оскільки кожен з них бачить „свій” світ, але найчастіше це — тунель, по якому мольфар приходить до потрібного йому місця, щоб зустрітися з духом помічником і отримати необхідну інформацію (Можна також порівняти цей обряд з ритуалами магів-даосів у древньому Китаї, в традиції яких входом у потойбічні світи та інші реальності теж слугували дупла старих дерев. Печери ж практично у всіх народів були місцем проживання магів, богів, святих тощо..)

Мольфар зв’язує дві реальності, і це — доказ його сили. Коли він оволодіває здатністю адекватно діяти в обох реальностях, він стає Майстром. Мольфар живе в двох світах: поза трансом він живе звичайним життям, як і тисячі інших селян-гуцулів. В трансі він стає частиною надприродного світу, розділяючи з духами їхні здатності: бачити майбутнє і літати в повітрі, зливатися з духом-помічником і трансформуватися в інших істот...

...Приходить час, і кожен мольфар починає шукати учня.
Якщо серед родичів мольфара є людина здатна до магічного мистецтва, потенційного наступника починають навчати змалечку.
— До семи років, — говорить Мольфар, — можна точно визначити, чи здатна людина до магії. Бо до семи років дитина живе за законами серця, а після семи — вдосконалюється розум, а серце включається дуже рідко. Тому після того, як дитині минуло сім років, дуже важко вже визначити, чи то в людини справді хист, чи то її самолюбиві бажання.
Загалом, вік, коли людина починає вчитися мольфарським премудрощам — не важливий. Хоча для ініціації є строго визначені вікові рамки: людині мусить бути не менше 30 років і не більше 35.

Чому так?
— Тому що до 30 років визріває душа людська. Раніше 30 — ще не сформована духовна сутність людини, — каже Мольфар. — До 35 років вона встановлюється. А пізніше — людині дуже важко сприймати науку, бо вже йде реалізація пройденого досвіду, нічому новому людина навчитися не здатна.
— А якщо в роду немає наступника, коли виникає потреба шукати учня?
— Так є в мене, — відповідає Мольфар. — Я маю двох синів, маю онуків, але в синів немає магічного дару, а онуки не хочуть його переймати. Тому я мушу шукати учня на стороні. Кожен мольфар з моменту початку практики замислюється над тим, кому він передасть своє вміння. Але навіть якщо він нікому не передасть його за життя, то особлива необхідність приходить перед смертю. Тому що коли мольфар не передасть свої знання і мистецтво, — він дуже тяжко помиратиме, вся енергія, всі знання з нього тяжко виходять, як це було з Гоєм і ще з кількома моїми побратимами. Якщо мольфар нікому не віддасть свої знання, він терпить страшні фізичні муки, і він бачить усіх духів, усіх своїх помічників і всі свої діяння. Але кожен мольфар сам вирішує, чи віддасть він комусь свій дар. Іноді краще спустити його на воду, ніж передати наступнику. І на те є причини. По-перше, дар мольфара — то дуже тяжка доля, а не просто ремесло чи професія. У нас в Карпатах кажуть: „Легше ліс сплавляти, аніж мольфувати”. (Сплавляння лісу на плотах-бокорах справедливо вважалося одним із найнебезпечніших і найважчих занять. Плотогони – їх називали „бокораші” – були взірцем сили й хоробрості, тому ця гуцульська приказка дуже показова. А окрім того, сучасні люди вже не сприймають магію серйозно. Для більшості це забавка. А якщо ні — то засіб для досягнення своєї мети. А треба любити цей чарівний хист всім серцем, треба віддатися магії всією своєю суттю, — тоді вона відкриє свої таємниці. Бо мольфар без власної таємниці — то не мольфар...

Я здивована і вражена, а Мольфар продовжує:
— Магія — то наука таємна. Є такі речі, що їх до смерті людина не має права нікому казати. У кожного мольфара є таємниці, які знає тільки він, і нікому не повинен їх передавати. Навіть у інших ремеслах так: майстер передає учневі ремесло, а не дар. Так і в мольфарстві. Відун може передати уміння, але не дар.
Я запитую:
— Чи є відмінності між вродженими і навченими мольфарами?
— Так, — відповідає Мольфар. — У деяких галузях мольфарства вроджені чародії сильніші, бо є родова генетика. І як правило, народжені мольфари передають і галузь, у якій працюють. А навчені не обов’язково стануть займатися тим же, що і вчитель. Учитель у випадку навченого стає лише провідником енергетики...
— Чи має бути згода членів сім’ї на навчання молодого мольфара?
— Не завжди. Талант є талант, і він пробивається, як ростки весною. Його ніхто не годен спинити.

Отже, мольфар шукає собі учня, якщо немає династичного спадкоємця. Як це відбувається? Як правило, мольфар передавав своє знання дванадцятьом людям. Це міг бути будь-хто, у кого є здатність до магічних здібностей. Мольфари бачать невидимі знаки на людях, схильних до мольфарського мистецтва. У Карпатах таких учнів називали челядниками. Вони допомагали по господарству, а мольфар їх учив. За час навчання він придивлявся, і духи вказували, на кому є знак. Того він посвячував, — тобто передавав своє благословення і магічну силу. Решта могли ставати сільськими знахарями, повитухами, травознаями і т.д.
Отже, свого істинного учня мольфар знаходить серед тисячі претендентів, по знаках, що їх він бачить над людиною. Він навчає його примівкам і травознавству, обрядам і ритуалам. Термін навчання буває різним, в залежності від здібностей учня. Коли неофіт оволодіє знанням і стає готовим для самостійної праці, учитель передає йому духовний дар і проводить обряд ініціації…

***

При ініціації, лікуванні, а також під час інших обрядів, зокрема, для входження в транс використовується особливий музичний інструмент, відомий у Карпатах з сивої давнини — дримба.

Тибетські, алтайські народи та народи Північної Азії знають аналогічний інструмент (традиційно його називають варганом). (Власне, „варганом” можна назвати і саму дримбу. Варган (від лат. organum, грец. organon — музичне знаряддя, інструмент) — це язичковий музичний інструмент. Представляє собою пластинку з дерева, кості, чи металеву дугу з язичком посередині. При грі варган притискують до зубів чи затискають ними; язичок защипують пальцем або спеціальною паличкою. Рот слугує рухомим резонатором; міняючи форму та об’єм ротової порожнини, музикант виділяє необхідні для виконання мелодії тони обертового ряду.)

Різниця між гуцульською дримбою та варганами інших народів світу (де, до речі теж були поширені шаманські техніки та практики входження в розширений стан свідомості) невелика — незначна відмінність у формі. Без сумніву, варган чи гуцульська дримба – це інструмент не тільки музичний, але й інструмент для досягнення стану розширеної свідомості без рослин з роду пасльонових. Дримба звучить у два голоси: один з них чують слухачі, а інший — тільки той, хто грає. І оскільки дримбу міцно притискають до зубів, створюється сильна камертонова вібрація в тілі. Цей ефект веде до повної зупинки того, що старий маг дон Хуан з племені які називав „внутрішнім діалогом”, а мольфари — повсякденним розумом.

До речі, і формою дримба схожа на камертон — інструмент, що його використовують при настройці музичних інструментів. То, може, гуцульська дримба — то древній камертон для настройки на внутрішню музику небес? І з допомогою цього маленького інструмента мольфар входить у той стан, що починає чути „гармонію сфер”, що нею створений і впорядкований світ?

Можна сказати, що дримба для мольфара — це те саме, що священний бубон для шамана. Як відомо, сибірський або американський шаман досягає трансового стану з допомогою магічної музики, що її видобувають з бубна або спеціальної тріскачки. Шамани називають свій бубон „конем”, що переносить їх у світи духів, і хорошому шаману достатньо кілька ударів у бубон, аби привести свою точку зборки в належний змінений стан свідомості. Таким самим інструментом для мольфара служить дримба.
На ній грають з допомогою губ, зубів, язика і дихання одночасно: високі звуки досягаються звуженням ротової порожнини, низькі — розширенням, тихіші-голосніші звуки — диханням. А саме звучання нагадує буддійські мантри. В Карпатах дримба відома з незапам’ятних часів. Цікаво, що традиційно вона вважається жіночим інструментом. І по сьогодні кожна друга гуцулка „уміє в дримбу”.

Дримба має особливу силу, — вважають мольфари. Це магія в звуках, замовляння в музиці. Звуками дримби можна вилікувати хворобу, ці звуки пробуджують енергію каменя, дерева, металу, вони наділяють мольфара особливою силою. З допомогою звуків дримби можна причарувати кохану людину, приручити дикого віра, ворога зробити другом...
— Дримба — дуже примхливий інструмент, — говорить Мольфар. – Вона дуже тонко відчуває настрій того, хто на ній грає. Тому з її допомогою так легко передати всі відтінки настрою, — і сум, і радість, і любов, і жаль та смуток розлуки...

До речі, майже кожен мольфар — ще й володіє якимось ремеслом. Наш герой — відомий на всю Гуцульщину мосяжник, тобто, майстер по металах, у тому числі, дорогоцінних. А ще він виготовляє музичні інструменти. І дримби теж.

— Мова людська недосконала, — тихо промовляє Мольфар. — Досконала тільки музика, бо то — мова верхніх сфер, інших світлих світів. Усі природа — кожна рослина і кожен камінь мають свою музику, лише люди її не чують. Чують одиниці. І хто в змозі відчути і почути її — то найщасливіша людина. Був час, коли світ мав єдину мову, і колись знову настане такий час, коли людство матиме єдину мову — музику...

І знову Мольфар підносить дримбу до вуст, — і ллються звуки, що передають і жебоніння гірських потічків, і передзвін зірок над карпатськими вершинами, звуки, повні сили, що бере початок десь там, у глибині тисячоліть, в самому духові предків, котррі відчували і знали, що суще — нероздільне...

Тихі звуки дримби заколисували... І ось уже заснула свідомість – раціональна, насмішкувата, скептично-недовірлива свідомість людини з великого міста. А натомість пробудилася інша свідомість — потаємна, знаюча, відаюча... Звуки дримби віддаляли і приглушали усі звуки і образи реального, фізичного світу... І ось вони зникли зовсім... А народилися, відкрилися інші звуки – звуки світу, де все було іншим... І той світ, світ мольфарської блискавки, був зараз реальнішим за все.
Потім звуки дримби стали швидшими, дрібнішими, різкішими – вони пробуджували до руху, до динамічного польоту і тіло, і нову свідомість. Вони пробуджували бажання бігти, ні – летіти, ледь торкаючись ногами мовчазних скель, які – я знала це – берегли споконвічні таємниці гір, дерев, хвиль гірської ріки і високого, неймовірно високого неба над карпатськими полонинами...

І біг-політ мій тривав безмежність — чи мить? Хто скаже про тривалість там, де відсутнє поняття часу? І от переді мною виросла величезна гора. Що це було — реальна гора, один з карпатських бескидів, чи легендарна гора — центр Світобудови? Вузька стежка змією вилася вгору, і я пішла по ній...

...На височенній гірській вершині — гігантська дримба. Коли сходить сонце, і перший промінь падає на сивометалеві вигини її тіла, — дримба на кілька хвилин загорається полум’ям, і тоді на вершині палає багаття. І той золотистий стовп нагадує ватру, що попереджує.
Про що?
Про те знає лише стара дримба, що вже віками стоїть на вершині. Коли над горами проноситься вітер — він помічає стару сиву дримбу, і грайливо пестить її легкими обіймами, і ледь чутно — ніжно і печально — відповідає йому дримба. А іноді над гірськими вершинами бушує вихор — і тоді вторить йому дримба протяжним гулом, і луна йде над горами, лякаючи полохливих мандрівників. А сміливим — дає нову силу у важкій дорозі. І гуде, гуде, виспівує стара дримба, а вітри знову й знову торкаються гудка, і змушують бриніти луною на всі гори.
А коли настає горобина ніч, і загуркочуть громи над гірськими вершинами, породжуючи ярі блискавиці, і полетять між небом і землею вогняні стріли, тоді завмре в очікуванні стара дримба, а в древній печері всередині гори стрепенеться старий Мольфар в очікуванні урочого часу. І настане мить, коли в саму дримбу вдарить блискавиця, і зрадіє стара дримба, дочекавшись того моменту, заради якого й поставили її тут бозна-коли. І по гудку, прямому, як стріла, ясному й міцному, як мольфарська дорога, піде вогняна стріла в землю, в гірську печеру, де вже давно чекає на неї старий Мольфар...

Дримба — це символ шляху мольфара. Окружність її — то звичайний людський шлях, від народження до смерті. Язичок же посередині (його називають миндик) тонкий, дзвінкий, виготовлений з найякіснішої сталі, що проходить на межі життя й смерті, але все-таки не торкається їх — це шлях мольфара, шамана, істоти, яка народилася, усвідомила себе і пізнала смерть, і шлях її з тої миті — тонкий і чіткий. А миндик — це блискавка, споконвічний знак мольфарства. Починається цей шлях посередині — коли людина найдальше і від народження, і від смерті. А закінчується там, де точка життя і точка смерті майже стикаються. Крім того, язичок завжди робиться з криці, у той час як ободок – із заліза. Криця – символ сили, метал, гартований вогнем. Це символ того, що коли людина усвідомлює в собі „блискавку в крові”, тоді починається шлях Мольфара... („Блискавкою в крові” називають здатність до магії та шаманського мистецтва індіанці в Центральній Америці – нащадки племен майя. Я вважаю, що цей термін якнайкраще підходить до визначення мольфарства і ще раз підтверджує наявність древніх зв’язків.)...

Можна тут згадати і про важдру — символ бога Шиви в індуїзмі, а також важливий езотеричний символ в тибетських та буддистко-японських традиціях. Важдра вважається символом духовного світу і перекладається, як „алмазна блискавка”. Формою вона теж дуже нагадує дримбу.

Випадок? Збіг? Чи глибока закономірність, сенс якої знають тільки посвячені?..

 


(с) Громовица Бердник

LJ Громовицы
Интервью Громовицы о мольфарах

PS:  Когда Громовица писала эту книгу, Михайло Нечай был жив-здоров и работал с людьми. 14 июля 2011 года Михайло Нечая убил сумасшедший, который пришел к нему на прием, убил потому, что решил что то, что делал Михайло Нечай противоречит его пониманию его религии, этому человеку уже приходилось убивать раньше, но он был признан невменяемым и вместо тюрьмы отбывал срок в психиатрической лечебнице. Поймали убийцу тоже во многом благодаря Громовице, которая тогда как раз снимала фильм о мольфаре. и убийца был заснят на пленку. Из пояснений родственников создавалось впечатление о том, что мольфар о своей судьбе знал, но уклоняться от нее не стал, предупреждал пациентов, чтобы приезжали, иначе они его уже не застанут, создание фильма тоже поторопил, и в день смерти убийцу принять не отказался, хотя до этого долго говорил с ним. Нечай говорил, что он последний мольфар в Карпатах и своего дара не передал никому. Ему был 81 год. Кот его после этого бесследно исчез.

 

Услышать Михайла Нечая можно вот на этих записях. По ссылке архивы в формате rar (1) и (2).

Вот по этой ссылке можно послушать один из заговоров на здоровье, который читает Нечай.

 

 

Есть комментарии ?


Вернуться к Главной Ведьме

Rambler's Top100 HotLog Top Magya.ru - вся Магия Женский портал, женский каталог, все для женщин! Palantir